Переводы Василя Симоненко

Людмила Степаненко

***

Земля моя с душою перепаханной,

С губами, пересохшими от смеха!

Тебя венчали с ложью перед плахою,

Швыряли янычарам на утеху.

Истерзанная, в сером рваном платье,

О Родина, в тумане гноевом!

Кричишь мне в мозг отчаянным проклятьем

Тем, кто лишь грелся в имени твоем.

Ты – свет любви моей и темень муки!

Безрадостная радость ты моя!

Бери меня! Как мать в родные руки,

Бери разгневанное маленькое Я!

Возьми мой мозг, возьми всего, коль надо,

Моих мечтаний детских тихий бег.

Ведь для меня святейшая награда –

Быть нужным, красота моя, тебе.

Василь Симоненко (оригинал)

***

О земле з переораним чолом,

З губами, пересохлими від сміху!

Тебе вінчали з кривдою і злом,

Байстрятам шматували на утіху.

Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття,

У смороді й тумані гнойовім,

Кричиш ти мені в мозок, мов прокляття

І зайдам, і запроданцям твоїм.

Любове світла! Чорна моя муко!

І радосте безрадісна моя!

Бери мене! У материнські руки

Бери моє маленьке гнівне Я!

Візьми всього! І мозок мій, і вроду,

І мрій дитинних плеса голубі.

Для мене найсвятіша нагорода –

Потрібним буть, красо моя, тобі.

Людмила Степаненко

Язык

(Баллада)

Привели его на рассвете

В липкой грязи всего,в крови.

Пули выли взахлеб, рикошетя,

И бледнели, дрожа, часовые.

Будто призраки, тени качались

В колыбелях расстрепаных веток.

Партизану-парнишке, казалось,

Было лет восемнадцать, где-то.

От усталости погибая,

В лихорадке трусился весь,

Палача хмурым взглядом пронзая

Из-под черных густых бровей.

Бок изнылся кровавой раной,

И, как пули, пекли слова:

«Умирать тебе еще рано,

Непутевая голова…

Ты не корч героя, не надо,

А разумно себя веди:

Расскажи что у вас за снаряды,

Укажи где отряд найти.

Подарю тебе жизнь, коль расскажешь,

И домой отпущу потом…

Там у матери борщ и каша

Ароматом наполнили дом…»

Потянулись мгновенья мучительно…

Что в тот миг представлялось ему?

Вдруг шагнул паренек решительно

И нарушил молчанку немую:

— Мне героя корчить не нужно,

Так что правду открою для вас:

Гнев народный – вот наше оружие,

Каждый кустик скрывает нас!

Издевательств стерпеть не сумею –

В чем признаюсь заранее вам,

Но сказать я уже не посмею,

Если даже решился бы сам…

Исказилось лицо болью дикою,

Надорвался и треснул крик –

Парень выплюнул в морду безликую

Свой навеки немой язык.

Провожала его зорька ранняя –

За селом расстреляли, у рва…

И вставало, как-будто восстание,

Солнце утреннее кроваво…

Василь Симоненко (оригинал)

Язик

(Балада)

Привели його на світанні

У багнюці всього, в крові.

Захлиналися постріли дальні,

І дрижали бліді вартові.

Мов примари, гойдалися тіні

На колисках скуйовджених віт.

І було партизану-хлопчині

Вісімнадцять – не більше – літ.

Від утоми не міг стояти,

Від пропасниці – весь горів

І дивився понуро на ката

З-під кошлатих широких брів.

Нила в боці кривава рана,

І, мов кулі, пекли слова:

«Помирати тобі ще рано,

Непутяща твоя голова…

Ти із себе не корч героя,

А розумно себе веди:

Розкажи, що у вас за зброя

І сховався загін куди?

Розкажи – і життя дарую,

І до матері відпущу…

На столі, мабуть, в неї парує

Повна миска смачного борщу…»

Що він думав у ту хвилину?

Що ввижалось тоді йому?

Од стіни відступив хлопчина

І порушив мовчанку німу:

— Я не корчу із себе героя,

Тож відкрию правду для вас:

Гнів народний – то наша зброя,

Кожен кущик ховає нас!

Я тортури знести не зумію –

Признаюся зарані вам,

Але більше сказать не посмію,

Коли навіть захочу сам…

Очі з лоба вилізли дико,

Надірвався і тріснув крик –

Хлопець виплюнув катові в пику

Свій навіки німий язик.

Розстріляли його на світанні

За селом у глибокім рові ….

І вставало, немов повстання,

Ранком сонце в його крові…

Людмила Степаненко

Печь

Лижет пламя желтое чрево,

Как-то тяжко дымарь сопит,

Завывает от боли древо –

Сизым дымом за тучи летит.

Бубонят кочерги с рогачами,

Что-то вспомнив со старины,

Тихо свыклись с очередями

Загорелые чугуны.

Пламя с женщины сон слизало,

К кувшину припала напиться,

Теплый ватник себе повязала

На застуженную поясницу.

То на кухню бегом, то в сени,

Надо дров под навесом набрать –

Заструится в них желто-синяя

Вековая печаль дубрав.

Дверь стучит по привычке вяло,

Печь гудит и дымит в рассвет –

Этой пасти прожорливой мало

Лучших женских цветущих лет!

По морщинкам блуждают думы,

На щеках танцует огонь,

Сажа въелась безжалостным глумом

В лепестки пересохших ладоней.

У печи она, будто пленник,

Под шуршание редких обнов

Отдавала румянец весенний

Чистоте ароматных хлебов…

Меньше горечи мы испытаем,

Станет цель яснее, чем прежде,

Если дымом не будут таять

Годы женские и надежды.

Василь Симоненко (оригинал)

Піч

Лиже полум’я жовте черево,

Важкувато сопе димар,

Галасує від болю дерево,

Піднімаючись димом до хмар.

Бубонять рогачі і кочерги —

Щось пригадують з давнини,

І чекають покірно черги

Засмаглілі горшки й чавуни.

З тітки полум’я сон злизало,

Тітка гладить рукою глек,

Теплий ватяник зав’язала

На застужений свій поперек.

Біга тітка із кухні в сіни,

З-під повітки заносить дров —

З них струмує жовтаво-синя

Віковічна печаль дібров.

Звично грюкають мляві двері,

Піч гуде і димить у світ —

Скільки в пащу цій ненажері

Тітка вкинула кращих літ!

Сновигають по зморшках думи,

На щоках танцює вогонь,

Сажа в’їлася чорним глумом

У пелюстки її долонь.

Біля печі вона, мов бранець,

Слугувала під шурх спідниць,

Віддавала дівочий рум’янець

Чистоті смачних паляниць…

Менше ми гіркоти нестимем,

Стане ближчою наша мета,

Як не будуть у небо димом

Підніматись жіночі літа.

Людмила Степаненко

Она пришла

Она пришла непрошено, нежданно,

И к этой встрече не был я готов.

Она ко мне явилась из тумана

Моих несмелых юношеских снов.

Она пришла нарядною и милой,

И с нежностью мне руки поднесла,

И так волшебно звала и манила,

Такою ласковой и доброю была.

Не слышал я, как жаворонок тает,

Кого остерегает на пути…

Пришла любовь непрошенно, нежданно –

Ну как же мне за нею не пойти?

Василь Симоненко (оригинал)

Вона прийшла

Вона прийшла непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти…

Прийшла любов непрохана й неждана –

Ну як мені за нею не піти?

Людмила Степаненко

***

Смерть заиграет ржавою трубою,

Но я, забыв, что на исходе срок,

На край миров скитаться за тобою

Пойду по желтой пыли звездных строк.

Пойду блуждать Вселенною широкой,

Как гость незваный всюду и всерьез.

Найду неумолимую, жестокую

Тебя, богиня радости и слез.

И под шатер расписанный войдя,

От поцелуев нежных будешь млеть…

Возьму я все, блудница, от тебя,

Чем обольщаешь всех нас на земле!

Василь Симоненко (оригинал)

***

Заграє смерть іржавою трубою,

Та я, забувши, що минає строк,

На край світів блукати за тобою

Піду у жовтій куряві зірок.

Піду блукать по всесвіту широкім,

Незваним гостем побуваю скрізь

І десь знайду невблаганну, жорстоку

Тебе, богине радощів і сліз.

І під шатром розписаного неба

Я поцілую очі твої злі –

Візьму я все, о блуднице, від тебе,

Чим ти людей обходиш на землі!